Що ж тут можна змінити? Давайте подивимося на почуття провини, образи і злості. Їх виникнення цілком закономірно, коли ви сприймаєте усилившуюся дратівливість і вимогливість хворого як особистий докір на свою адресу.
Моя мати тяжко хвора. Я доглядаю за нею, але вона стає все раздражительнее і вимогливіше. Мені шкода її, і я намагаюся робити все, що можу. У відповідь же часто чую закиди. Мені дуже важко. Чи можна змінити щось в такій ситуації?
Складне питання. Хвороба – це об’єктивний процес, і не в наших силах змінити його. Одне з правил психотерапії говорить: «Якщо не можеш змінити обставини, міняй ставлення до них». Давайте спробуємо зрозуміти, чому вам так важко приймати існуючу ситуацію. Відповідь, здається, очевидна. Важко хвора мати – близька, рідна людина. Але це тільки частина психологічного вантажу, що давить на людину. До нього слід додати почуття провини, що виникає як реакція на материнські докори, образу і злість (вона завжди ходить поруч з образою), що ваша турбота оцінена гідно, і, напевно, страх. Страх втратити мати і страх зізнатися собі в цьому.
Що ж тут можна змінити? Давайте подивимося на почуття провини, образи і злості. Їх виникнення цілком закономірно, коли ви сприймаєте усилившуюся дратівливість і вимогливість хворого як особистий докір на свою адресу. Тим часом подібне розташування духу часто виникає у хворого незалежно від якості догляду. Це реакція людини на його власні страждання – фізичні і душевні. Коли важка хвороба проявляється в літньому віці, вона мимоволі навіює думки про кінцівки земного буття. З цієї причини багато хворі намагаються внутрішньо заперечувати свою хворобу.
Це відомо лікарям і психологам, які працюють з тяжко хворими людьми. Спроба заперечувати свій стан, звинувачувати в погіршенні самопочуття «дурних» лікарів або «неуважних» родичів – це спроба піти від свого власного страху. Гнів допомагає заглушити в собі страх. Тому хворий часто вихлюпує його на оточуючих без видимого приводу, підкоряючись внутрішній потребі сховатися від лякаючого питання: «Що чекає мене завтра?» Це, по суті, гірка образа на життя. Так хочеться сказати їй щось різке, звинуватити в несправедливості, неправильності. Але ж з нею так, безпосередньо, не поговориш, до того ж вона ще, мабуть, і сама «образитися» може. Хто знає, чим це закінчиться? Ось і виливається вся внутрішня гіркота на того, хто ближче.
Важко? Так. Але зрозумійте, це не до вас особисто звернені закиди. Чим болючіше сприймають оточуючі закиди, тим більше приводів для їхнього посилення подають дорікають. Це відбувається мимоволі. Адже для кожної людини природно прагнення піти від несправедливих образ. Значить, він підсвідомо буде намагатися якомога рідше стикатися з хворим – рідше підходити, поменше затримуватися поруч, не задавати зайвих питань. А це якраз те, чого боїться хворий. «Може, я вже безнадійний, і всі махнули на мене рукою?» І він частіше і наполегливіше вимагає присутності біля себе, «нагадуючи», що ще живий і з ним слід рахуватися. Виходить замкнуте коло. Люди страждають в присутності один одного і мучаться в розлуці. Розірвати це коло хворому дуже складно, майже не під силу. Адже він знаходиться під подвійним пресом душевних і фізичних страждань. Вихід – зробити це вам.